Фільм за всіма ознаками добрий. Попередня коментаторка пише, що події розвиваються повільно, але це дає можливість повністю зануритися в контекст - звуки, кольори, а деколи мені здавалося, що відчуваю запахи і тоді почанаєш розуміти мотиви героїв, про що, власне, йдеться. Героїня самотня і вечорами (які можуть бути вільні вечори, якщо вона працює офіціанткою?) спостерігає за життям сусідів - в когось щасливим, в когось навпаки, чи вона про щось мріє, ми того не зрозуміємо, але вона точно боїться, травматичний досвід сковує її, боїться нових відносин. А Джонні не дає часу подумати, він настирливий, він не залишає простору для маневру, він наполягає. І це дратує. Його настирливість доатувала мене весь фільм, дратувало все в ньому. Дратували звуки на фоні, дратували рухи, жести, слова навіть одяг - так режисер досягнув контрасту між оточенням і внутрішнім. Зрештою, мистецтво має викликати почуття, інакше це не мистецтво.
Фільм не з легких, проте там нема жостокості і трагедії, там нема солодкої карамельки гламуру, швидше навпаки - сірість, розміреність буднів. Вартий перегляду. Ну, бо ж, - Мішель Пфайфер та Аль Пачіно, це дует віртуозів.

Знятий більше тридцяти років тому не втратив своєї актуальності. Та будьте готові, що події розвиваються досить повільно.
Аль Пачіно та Мішель Пфайффер прекрасно відіграли персонажів.