Не очікувала нічого надзвичайного, а продивилася дуже круту роботу. Розревілася на моменті, коли Діана мріяла. Дуже круте рішення з форматом кадру. Рекомендую до перегляду всім батькам підлітків, є багато над чим замислитись.

мені надлишково не подобається, як ви перетлумачили оригінальну назву фільму, ліпше б пасувало "матуся" або "мамуся", хоча ваш варіант не є неправильним.
фільм проймає, особливо ятрить момент, де головна героїня мріє, бажає кращого для свого сина.
фільм «Мамуся»/«Mommy» 2014 року канадського режисера Ксав'є Долана. за красивою картинкою та кліповою естетикою ховається надчутливість і небайдужість Ксав’є до своїх героїв (саме цим його кіно нас зворушує):
Стів – хворий на СПАУ, гетеросексуальне альтер еґо Долана, нестабільний, незрозумілий, недолюблений, але самобутній інфантил; (те, як сина грає Антуан-Олів'є Пілон, яку барвисту палітру він видав ні з чим не зрівняється. настільки яскраво він вміло зміг втілити свого персонажа, передати його емоції та почуття, буквально випробувати заплутаний кавалок його думок на собі. відмінна робота, гідна поваги).
химерна, шалена, до жахіть самотня, вульгарно-егоїстична матір зі зруйнованим життям, нездатна хоч якось допомогти собі, не те що своєму синові: вона намагається тримати Стіва на ланцюгу, але очевидно у неї це погано виходити. її любові недостатньо, але вона не готова цього визнати.
і неврастенічна сусідка Кайла як квінтесенція ненависті Долана до традиційних сімейних (і не тільки) цінностей, наочне відображення його 'лівацької' ідеології – забита жінка, яка виконує функцію меблів у своїй сім'ї з чоловіком-інженером із вічно дорікаючим поглядом. страждаючи сильним заїканням, вона магічно втрачає його і ніби скидає кайдани патріархату, знаходячи крила, відійшовши від мужика-гнобителя і приєднавшись до пари психологічно незрілих, емоційно покалічених і заперечуючих суспільні норми – у випадку Стіва–, або тільки формально дотримуючих їх – як Діана, яка, насправді, так само їх не приймає та зневажає, що часто проявляється в їх нескінченних спільних сварках та неадекватній поведінці. але щоразу повертаючись у свій патріархальний будинок як у в'язницю, Кайла знову стає німим об'єктом, позбавленої тієї дитячої ейфорії і того швидкоплинного щастя, яке переживає в моменти возз'єднання тріо головних героїв.

формат квадрата відображає тісноту та незатишність. у ті рідкісні моменти, коли вони справді блаженні та вільні, кадр розширюється, даючи зітхнути, відчути силу їхнього глибокого зв'язку, надію. і до речі, надія – важлива частина фільмів Долана, вона є завжди: керує персонажами, дає їм сили йти вперед. нам з вами теж.