Рекомендацію цього фільму отримала в групі батьків, що мають дітей з синдромом ARFID. Це розлад харчової поведінки, який мають десятки тисяч людей по всьому світу.
В стані війни та відсутності електроенергії - нагодувати дитину з таким синдромом стає в тисячу разів важче. Хотіла сказати, що я таке і ворогу не побажаю, але чого ж, бажаю: хай окупанти перед тим як стати чорними пакетами відчувають голод, але не можуть їсти.
Загадковою ця хвороба є лише для тих, хто з цим не стикався. Спектр синдрому широкий, як наприклад і спектр аутизму (хтось не розмовляє і не дивиться в очі, а по комусь так зразу і не скажеш). Так і з ARFID - хтось взагалі не може їсти і лікарі переводять на трубки, хтось все життя їсть 3-5 своїх продуктів, не маючи змоги розширити раціон. Хтось розширює до 20 продуктів і соціально стає більш вільним. Взагалі - це велика-белика біда цей клятий ARFID.
Ну, що ж пішла дивитись фільм…. Сил мені….

Фільм передає всю трагічність самоти, самоти з бідою. Коли ти сам проти всього світу, коли ти паганий для всіх роблячи все можливе, коли байдужість головне що тебе оточує.
Фільм дуже не простий, і чесно я б його рекомендуала до перегляду лише тим хто хоче загнати себе у якусь депресію, я це кіно переглянула у 3 підходи, інакше б просто не додивилась, я вигадувала для себе різноманітні фінали і причини, та автори мали свій сценарій.

Це правда життя, коли відсутнє хоча б розуміння наскільки важко бути мамою, а тут ще хворої дитини.

ніякої комедії.... трагедія! для роздумів і розуміння - рекомендую