Фільм з тих, які варто показувати до 8 березня, щоб повикорінювати постсовкові практики "свята весни".
Також варто подивитись, щоб нагадати в першу чергу самим собі, що навіть в Європі право голосу у жінок з'явилось не так давно, і за нього жінкам довелось боротись, а відголоски зустрічаються і досі.
Наприклад, в Великобританії досі стійке упередження щодо жінок з робітничого класу, як щодо недалеких та безкультурних. А нещодавно були бунти після виявлення, що поліція і урядовці десятиліттями, по суті, дозволяли бандам емігрантів з Афганістану організацію проституції та торгівлю неповнолітніми дівчатками з робітничого класу. В людей з владою, як виявилось, не було імперативу захищати дівчаток навіть, коли йшлося про своїх дівчаток і мігрантів з іншого кінця світу. Тобто свої жінки робітничого класу виявились більш упослідженими, ніж мігранти, в яких традиційно не найвищий статус в суспільстві. Поліція та урядовці закривали очі на злочини чужих, тільки, щоб їх не звинуватили в ксенофобії. Але це свідчить не лише про викривлене розуміння ксенофобії, а й про ставлення до жінок, не як до рівних. Не Афганістан звісно, але лише тому, що жінки за свої права боролись, про що власне і фільм

достойний фільм, варто подивитися, чудова акторська гра, цікава сюжетна лінія

Фільм сильний, проте не перенавантажений. Сильний в усвідомленні, що навіть досить розвинуті країні визнали право голосу жінки досить недавно. Теза, що чоловіки емоційно стабільніші ніж чоловіки і тому схильні до бунтів. Всюди гендерні порівняння та краще самі дивіться.
Менше ніж 100 років тому. Те, що жінки мають зараз від народження здобувалося боротьбою. 1944 - Франція, 1945 - Італія, 1971 - Швейцарії (більш ніж на 30 років пізніше, ніж в Туреччині), 1932 - Бразилія. Право на дітей (своїх власних, народжених теж не мали).